Коли тривога крадькома
торкає скроні,
а вперте небо ллє дощі
на міжсезоння

коли не квапляться вітри
і перехожі,
а місто заспане стає
на осінь схожим

коли глевкий отерплий час
на плечі тисне,
і слову з присмаком сльози
бракує кисню

тоді до тебе прихилюсь
на відстань вірша,
і стану спогадом розлук –
чи, може, більше

та, пізнаванному, віддам
як на офіру
найпершу мрію і свою
останню віру…