Від Сяну до Дону,
            від Криму по Івоть,
що водой, що суходолом,
    жодного крайова звидня
                 хожари не минуть;
ся милуючи куточком,
   в міцном змалечі гурточку,
   як джерельче свіж раночок,
   заки обрій вечір
                  гирлить…
Від вугельць по полумниці,
від ярку до стріхи криївців,
                кожну мить:
хто живий, той є – криниця,
    щоб метелику напитись:
                         хай бринить…
Ся пануючи золочком
                 під смеріч,
   оговтають волошкове
в ковильчану білу ковдру,
                   на всю ніч…
Прокидаються завзяті
на кульбабочні затяті,
                     всиломіць;
п`ють стежину крізь латаття,
         вже горняє грудь багаття:
         хист – не спить…