укр       рус
Авторiв: 412, творiв: 42099, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Опубліковано: 2013.08.09
Роздрукувати твір

Сергій Негода

Таємниця початку      

   
1.   Гомін

Слухай, нелюбе,
               яка ж цнота не зраджує душі?
                Та тут, якась   у мармурі мудрість! –
Мої  слова розшматовані
                             лютішими,
                                          ніж я.
Упирі з пестощами. Та не гузяйте на мені!
А зреченні були незрячими
                 і єсмь в попругах чемності предтеч!
Лихі ці небіжі, боюсь, їх  ґречності!
          Проймають.  Крізь очі плачуть   кров’ю.
Та доки світ глибокий і брутальний,
                               жере душа народу вікового.
Останнє  руно на рушниках
                          у мертвих колотнечах
                                    протинає  янголам  білі крила.
Ні, мовчи, що полум’яніє  ущерть
           старенька вишиванка
                       на вагомих горах
                                            як мантія   богатирів.
Скажені кургани тугим камінням
              плуги  перевертають.
Ударили лихом об землю!
Розступися,  правиця вершників!
                          На всі сторони
увірвався терпець!
Огидні шлунки смокчуть вольну сивуху,
                понад усе  
                                  малюють  зблідле лоно
                                       загнибідихи.
У страха очі превеликі!  
Та, не питай!
Я вже гожий на чорне слово!
Чорний вітер пожер мої зарділі очі.
            Сонце випило тривогу України!
            Святий терен зацвів на панахиду!
хай падає каміння з неба!
Повернися доле! За вічне будьмо!
За магічне коло хрестів!  Там, де береги.
Потойбічне коливає непереможні горби.
Якщо покарані, уже ніщо не вичерпає нас!
Боже Правий,  яка покута в головах!
Обірвані  узи   освячують  крилаті!  
Палають вежі  ясновидющим серцем!
Народ ходить ходором майданами.
Офіровані слова осявають у полум’ї!
Спи моя пам’ять сивої  печалі.
               Сліпий пастух грає на сопілці.
                Німий  стелить манівцями
                                         невороття  
                                             у новій
                                                     неволі.
Яка ретирада присяги
           прирекла попутній вітер
                    на злі епопеї прокляття,
                                на мою грішну землю?
                      Хто  випрямить спини небог?
Шкода братів  своїх за кордонами.
Гей, ти! Стихіє життя-лихоліття.
           Яка біла тлінь  у молитв
                    Незалежної України?
            Хто розтерзав таку красу?
Хоч запали свічки!
Тепленький дух нірвани  у Європі.
           Хай марять епопеями колоній!
На без мір гін часів нема ще еманацій
                             України відважної.
Весь обрій у вогненних межах,
                 воскрес і я,
         у ваших безвільних головах!
Он, мертві соняхи степів
                       серед зими осліпли без сонця.
Як  м’ятеться  тваринно
                 та обертається над світом
                                 нещасна Січ?
Хоч сядь та й плач!
За похіть одверту щемить дзвін дзвонарів.
На невгасимих цвинтарях цвітуть
                 уперше вишні.
А під закляті казки  
                    лунають рожеві гули
                                        згаслої  імперії.
                 Знімає шал юрба на стадіонах.
Цур тобі, дурню, на осоннях  
                        скніє чорний хліб народу.
Чуєш, як блаженна дітвора
                                гасає з корогвами?  
               Покутує рани і зломи.
Віщім голосом,
             короваєм натхненна  
                       шукає свого короля
                                  переламана Україна.
Пантрує  стальні нерви
                           на сконі енергії та грища.
                 Завіяна одинока чорна душа!
Рука   запрошує
                   на весілля
                          названого батька-свата,
                   непогамованого аса-пройдисвіта.
Покірна бандура-ровесниця  
            у великій нужді зазиває юрбу,
                        не доведи народ  до гріха,
наплювати у кашу гречану,
                         хай  смокче пляшку з  сухою рибкою.
Як важко держить
         язик за зубами
                        дика епоха відродження.
Спалила вуста сліпа мати.
             Не може рота роззявити
                      на заламані ціни.
Із усіх файних сузір України
           у Христа за пазухою  
                       вилляли кров  
                     у  скам’яніле Дніпро.
Маячать собори
               на нервах
                          найнятих  духів.
                 Україну знову вигадують
                    у жерлі мережі-доби.
Не з такого тіста зроблене її яйце-райце!
                 у Бога за дверима більше драми...
Не кат нас взяв.
                Наші  орли перелітають за Дунай,
не зімкнувши очей на турецькі святині.  
Тверезіє пророк у гніві на горе живим.
Чуєш,  тепер божевільні навіть воли!
      Чуєш, як гострі слова козаків
                                    святу правду б’ють нагайкою.
Немає де правді подітись!
Випустять їй кишки.
Розморену  чуйність
              пускають у мисниках по кружині
                                 аж до прозорих чарок.
Напився, дощику-дяче,
       із заламаного журавля.
        Сліпий  пророк  Тарас,
вилупив беньки Кам’яніє,
               від  могутньої волі  ядучого Дніпра.
 Відбув почорніле життя
                          на нещадній каторзі
                                      побратаних народів.
Випив ківш лиха! Запив гіркою.І став, як дуб.
Замерзли  
      черстві убогі краплини
                      у твані спаленої задарма землі.
У тебе не має дев’ятої клепки, щоб
                   купати у молоці дитину-Україну.
        Заплакали на воскресіння заграви садів
                   пісню весни-таємниці.
Не по собі перед таким добром бідувати.
 Стікає гірка сивуха у отвір
                      безробітним
                              з спохмурнілих вус.
Безглузді  розгули долі потухли
                   на  сторінках  Святого Кобзаря.
Зухвалець, лади  де твої?
Не святі горшки ліплять.
 Я чую жорству повії,
                   як   ріжуть наші душі на вартість.
Вітер з дощем  зійшов
                 туманом на очі
               явився привидом до злуди примар
                      на тонкі безсмертники нових майданів.
Тонкі авта біжать фалангами
                              у авіа апокаліпсиси.
Бачу, диким криком  рве  кроки
        осліплий Беркут,  
             а стулені не своїм криком закляті
                           штурмують  парадні установ.
Вдаряють у бік і заганяють  
                          невільні душі до чорних ям.
Не чує народ   під собою землі.
           Відмучених  на розтерзання здіймають.
               І все чутніші  кволі очі  на третю стражу.
Нижче трави ходити по Україні не буду!
               Зіяють у карі зненавиди на Божий дар.
За триметровими стінами  парканів
             весь небосхил наземних палаців.
Чорна кара гне огиду межі очі.
Не я буду, ні душі!
    Закривавлену калину
                            валять,
                       ні живу ні мертву,  
                            на перегорілу бруківку.
Воля її як зойкнула,
           то більше не воскресла.  
Уперто мовчить.
Постійно крадуть  
                    справжнього президента України!
                За мурами крицею привалили.
Ні за цапову душу лунає крізь душі!
Нечисті на руку замовили горлопана!
         Безсмертя живих в'юнів дивиться
                               на схили Божої річки.
Скільки можна язиком плескати?
Час потилицю почесати.
А там ніде голку просунути
                          апостолу річки.
Одні піявки, усі, як вареники у маслі!  
Господи, коли ти даси сили
                   любощам на моїй дідизні?
Що ж, поете, заходь до кабінету у гості.
Нам тут ніколи і вгору глянути.
 Кому оббивати пороги оці до снаги?
          У нас тут спахнеш, як віртуальний Кобзар.
                Закодувалися власноруч   від напруг  і чар.
Чому смарагдові тіні
           мовчать в Україні?
       Та як ви смієте!?
Вони чують усі ваші слова.
Це ви, поети,
          прирекли наш світ
                   на  невмолиму боротьбу
                          за   книгу предків!  
Піймав облизня.
Кожен собі на умі.
    Нічим крити.
Так,  прирекли
         чекати обіцяні
               груші на вербі.
 Які предки чують  чари?
   А ми їх не чуємо,
              але бачимо їхні сліди.
    Сакральне повернення  
                 навіжених душ
                       шукають проказу  
                            воскреслого голосу.
              Посмертно квітнуть  устрої  буття.
Хто ніс утер.  
                Ото  приємність!
Салютуйте від двору до двору.
 Скарби віддайте мої!
           Віддайте
          родинам
                  загиблих  за волю.
Новозавітний народ
           розчиняє Золоту Браму  Ярослава
                             і виводить себе
                           з протиріч
                                          віри.
Рокоче возовиця.
 Яка розпуста!
 Люба мамочка!
От тобі й маєш!
           Україна
         знову зґвалтована
                  бандитами
                          при владі.
      Відкрили вуркаїну.
               І  очей не показують.
     І неминучість  грози
                   виколять очі народу!
  Чекає невинний вироку смерті,  
             Хома божевільний
                          шукав у владі
                                  розраду в честі і совісті,
                                а  знайшов довічне пекло!
Прозорі шляхи
          усіяні рутою між маєтків.
                             З отрути тумани,
                     завертають  хорал з-під грози
                                і  віщі голоси
                     оправдані після смерті.
                  Поети ідуть  на повернення
             назад  у свій народ, у долю!
Крики і злість гуснуть
                      у чорне диво України.
Вабить  кривавим урожаєм  
                     нічна безум,
                       знову пошматовані вінки
                                    біля Вічного Вогню Героям.
  Фатально отруєна  аміаком
                         свята любов до України.
Очі лізуть на лоб!
                     Хто  гряде в  отамани?
Постає на  інтересах ганьби!
                Пахне смаленим
                  новий дім,
              в якому зудять мухи
            після  великої  косовиці.
Потужне століття
             дере всі паски
             на тисячу вихорів
              ріже капусту,
          заклинає на муки
         перерізаних кулею
                     серць
            від дурної любові до світу.
Здобув на словах  милосердя  ярмарку.
        Мене  огортають
                     щирою любов’ю
                                                міцні серця.
         Я  втратив усе добро зароблене.
Їй-богу,  немає за що купити,
               Немає  за  що продати,
      очевидячки  перебивається  народ,
                  на  усе своє зароблене добро.
Обікрали   Україну!
На задвірки – цю крикуху!
Пропав і я!
І пан  отець
навіть без пастви
на Воскресіння!
Надимаються  глитаї-душі
        великою гордістю.
Зухвало іскрять
            нове преображення у храмі.
Велика рідня на землі  
               випрямляє
                               людське  горе у мрії.
Здорові шукають  скарби,
               а не переполохи душі.
Даруйте, чорна  зграя
 виссе усі сили до кінця.
   За лагідну  
               доброту  і любов  
                            лети під три чорти,  
моя п’яна Україно!
Іди по вітру на свій хліб в Європу.
Розкрий  жагучий зойк
            пілюлі щастя у собі.
Піду і я на смух,
       аж плач мене бере,
      не  зійдуть  ці мої початки.
Час  кличе  своїх поетів.
              поглине мою зневіру  
                       чорний рай.
Невичерпальна  душа України.
Бувай. Прощай за старим прахом.
Цінуйте блаженних напругу,
                           обожнюйте безсмертну
                душу шаленої України.
Підхоплена таємниця життя плечем до плеча .
Як не роздмухувати надмір прірви
                        при здоровому глузді?
 Як  дощенту  вірити
                              в чужі інтереси-чесноти?
Як  розкрити  юні очі України?
За метушитись навбач
                          здоровим і вільним
                                 пломенем Єремії.

2013
© Сергій Негода
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Написати відгук в книгу гостей автора


Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2019 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні