Обтікають стани нікчемного красномовства.
Відбуте місто без підстави та істини в ажур.
Кутоміром очі-взірці  ламають чорні серця Вінниці.
Сакральне місто-пекло в прозорій хмарі
витріпує все спожите на Бога.
Я зліплений посеред профанації і тиску життя.
Я розмитий між полями напруги - нерозпізнаний.
Я сплетений з прозорого часу - у фокусі таїнства.
Я на розгляді  творчого «чому?» саме Я - вимір.
Я не передбачаю прояв світу із чужої альтернативи.
Моє породження в Замості із скелець міста,
де сонячний зайчик, де туга, як веселість,
де іронія, як флірт, де ефект, як ейфорія,
де екстаз, як заклопотаність, де подарунок,як дозвілля.
Ці скельця очей  повсякденно  світять
і одержують Боже свято раз у мікросекунду.
Я наявне руно із потоку маківників - золоте,
однак здерте із клаптів смайликів-облич мережі.
Моя непотрібність-необхідність - чиєсь ніщо у диві,  
або байдужа треба на щось – бо безцільне моє,
або жага без з’яви цінності, якщо бути річчю навіщось.
Моя потрібність-давність наявна в спасіннях світла
із диво-пекла від доби до доби у Вінниці,
бо я – вічний образ стояння у вірі і вирію цілого міста.