У день святих Петра і Павла,
Коли погода міняла небо,
Немов картинки чи слайди в шоу,
Коли асфальт ховав калюжі
У чорні ями попід каміння,
Коли ламали лелеки крила,
Бо вилітали з гнізда уперше,
Ти мала щастя таке велике –
Тобі в коханні клялися двоє.

Один був сонцем,
Дощем був
Другий.

Один крізь хмари летів промінням
Щоби торкнутись пожежі тіла,
А інший ніжно змивав словами
Вчорашні болі, тривоги, смуток…

Один горнувся і відсахався,
Бо тіло-полум’я стосило
Пекло, аж плавило проміння.
А інший, сльози у дощ сховавши,
Леліяв мрію, плекав натхнення,
Боготворящим ранковим медом
Стікав у лоно твоєї пісні.

Ти проростала з небес і ґрунту,
Ти плодоносила бажанням,
Ти розчиняла в повітрі віру,
Пливла в човні між дикі скелі
І споглядала, як орхідеї
Цвітуть і пахнуть, неначе пальці
Твоїх закоханих і вірних
Щасливих лицарів троянди.

Ти можеш двічі ввійти у річку
Одну і ту ж, бо…

Бо ти –
Чаклунка!

12-13.07.13