Ігор ПавлюкСПОВІДАЛЬНЕ Книгу свого Буття кожен сам написати повинен. Аз – мов людство: спочатку язичник, тепер – до Христа. І у долі моїй, як в мізку: ціле плетиво звивин. А падіння мого глибина – висота. І душа – то дитина, то старець у тисячу років, Що дитина також... якщо жив так, як совість велить. А молитва й поезія з неї зніматимуть вроки І уроки беруть похвали і хули. Все вже в долі було – чорна слава і біле прокляття, В спину «дружні» ножі й «на удачу» високі свічки. То ж мій шлях до зорі нагадає стеблину латаття – Вертикально до вічно сумної ріки. Інтернет, інтернат... віртуальні й реальні глибини. Під плодами важкими, як доля, ламається віть. Я печаль свою всю випив з болем до дна з горловини. І тепер мені добре, бо збоку печаль, не в крові. Біси крутять її в дикім танці дитячим азартом. Я не їхній тепер. І в мені тихе світло щемить. Більш не гратиму, грішний, із долею в шахи і карти, Більш не хочу сивуху у прірвах пекельних дудлить. Сповідався я другові... Друг мене зрадив підленько. Сповідався священику, морю, вечірній зорі... І світало в душі – наче Бога побачив чи неньку, Наче блудного песика вдома зігрів. Народився метелик мойого новенького щастя. Сам навчиться літати. Не можна йому помагать... Книгу свого Буття відкриваю й закреслюю часто І молюся тепер, де раніше кричав «Твою... мать!..»
|
2013 © Ігор Павлюк |