Загорний загойдак, ізпопід зимних шатів шани, лем-чує черемшану - то підрубає грубцями човнячі, ой, зойче, шкірячи, штани: ген, люльчить ласий посвітайночок потічками злиганої здійняви, з тим, врешта, трішечки; бо льодий злам, ледьсерця – буйче на розтрав, насправу: не зважиш часочку – вже весновиннячко бруняве, скарбує, згаряча, травняві власом, до невстижених злюбнечок, незчуяні, як невчаровий біль, невтамуваний в пасок, на зіллячко приречені серпанцем, схудча, березові, найнедоквітчані листи ячні… Лем, менше зли! Ще колія сама стає до кола – завдень не вмає жоден згідної колись… Вісь навми стронулась… Щобільшого нам є, ніж та вирчана вісь?.. . |