Тепло останнє віддає земля Моїм рукам – Я розминаю грудку, Вдихаючи найтонший запах смутку І стриманої радості. Здаля, Понад обніжком, стежка до стіжка Побігла й розгубилась в колотнечі Граків неґречних вельми, Що під вечір Стійкий стіжок обсіли до вершка. А на межі, немов на вітражі, Художньо так стримить кукурудзиння, Сторожке до вітрів – Пора осіння, То як же на межі без сторожів? Я все частіше прагну самоти І спокою осіннього – Я ж знаю, Що тілом і душею одцвітаю, Що доживаю вік свій золотий На цій землі… Жадана самота Зціляє і від страху перед смертю, І від жаги безсмертя – Он, Упертюх, Останній сонях Згідливо хита Важкою головою… На землі Доволі я пожив, І то – нелегко: Мене носили в ірії лелеки, Із вирію вертали журавлі; Мене топтали тупо копитьми Кентаври, Рятували ж мене коні Від жадібної мстивої погоні – І я знаходив спокій між людьми. На цій смертельно втомленій землі Доволі я пожив, Тож не жалію За незворотнім літом… Осенію, Зігрівши душу в тихому теплі. Вдихаючи землі Пашінь прив’ялу, Помалу розминаючи грудки Ще теплої землі, Я залюбки Відходжу в осінь, Вниз, Із перевалу…
|