Як явлений  часом, що зник й назавжди у віках моїх покалічених,
дагеротип.
Дивіться, ця ніч засліпила мене оком повного місяця!
І…  
І сад цей, він кольором срібла, як світлом щемлячим облитий, та тут…

Тут рима доречна була б із сльозами, але їх немає, нема їх…  
Німіє холодна весна ця…  
Куди ж, я без тебе, та ще без доріжки, що вабить кудись,
на брижах озерних…  
Повітря, примарою сніжною…
 
Тут  я би поставив – в полоні ясного, та й ще, безтурботного сну.  

Та хіба і заснеш в ніч таку,
то швидше, як ти, задихнешся від…  
Так і нез'ясовного нами з тобою, надуманого відчуття ще й причетності до…
До дива з палючою назвою – сніжна весна.
 
Але і вона…
Ніяк не римується з нашим з тобою зацькованим намертво, нами ж,
таким от, спекотним від часу, без спасу, без віри в майбутнє,болючим, рипучим,крихким та й
сліпучим в надміру, як сніг той торішній, коханням.