Рамон-Марія дель Вальє-Інклан- і-Монтенегро… Сонцем осіянна Іспаніє, щасливий твій талан в химерній романістиці Інклана! Моя прадавня мрія не збулась Іспанію побачити… Гебісти- "іспанознавці" вирекли: "А зась тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!" (Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро, так само, як і Гоголь чи Хабаров). Невиїзний досмертно, все ж я про Іспанію Вальє-Інклана марив. Географічні атласи вивчав, читав усе, що трапило під руку, з ідальго легендарними я мчав на маврів, учепившись за шаблюку; з Кеведо пив, з Гонгорою співав опівночі любовні серенади і одночасно з Лоркою упав на пустирі під стінами Гранади… І раптом – все, ми вільні, виїзні в усі кінці-краї, в усі усюди! Вітри із Піренеїв запашні в розхристані мої ввірвались груди; Гранада буйноцвіттями олив заусміхалась; випливла Ламанча в моря пшеничні; Кадіс нахилив мені гілки в рожевих помаранчах… Іспаніє Інклана! В ці часи від тебе я ще далі, ніж раніше. Мов соловей, снагу беру з роси, витьохкую свої голодні вірші; не можу з міста виїхать в село, до вітряка свого і Дульсінеї моїх юнацьких літ – моє крило прострелили мисливці-прохіндеї; мою Ламанчу в мене відняли, взамін дали діряві шаровари, самі ж із берегів Дінця й Сули літають "полювати" на Канари (плювати їм на Гоголя і на Інклана разом з мрійником луганським Іваном Низовим: нехай стина дурні довбешки привидам радянським!). Рамон-Марія дель Вальє-Інклан- і-Монтенегро… Радісно хворію Іспанією. Давній мій роман вже пережив наївну ейфорію, дозрів душевно. Тахо і Мадрид, Вальядолід, Севілья і Памплона завжди в мені. Поезія свій слід глибокий проорала… Мов ікона, Гарсія Лорка – світлий мій кумир! Мені щоночі в тихому Заріччі хлюпоче-шепотить Гвадалквівір на чистім іберійському наріччі. |