| Немолода, а як хвилює Мою уяву!
 
 Звіддалік
 Спостерігаю,
 Як цілує
 Її недбало чоловік;
 Із вихилясом
 Баляндрасом
 Її волочить у танок…
 
 Так боляче буває часом
 За осеніючих жінок,
 Недоголублених у шлюбі,
 Приземлених аж до багна!
 
 На чоловічі ляси грубі
 Й не реаґує вже вона,
 А лиш старається,
 Щоб гості
 Не запідозрили,
 Бува,
 Які двозначні і непрості
 Пестливі начебто слова
 Її обранця…
 
 Розумію.
 І співчуваю звіддаля,
 Але ж не можу
 На заміну
 Їй обіцяти журавля.
 Як це було колись –
 Я знаю,
 Що неспроможна вже вона
 Здогнати журавлину зграю
 Бодай і в снах
 Її весна,
 Як і моя,
 Уже не верне,
 На відчайдушність не позве.
 Тендітна жінка серед скверни
 Живе – неначе й не живе,
 Співає – наче й не співає,
 Танцює – ніби й не танцю…
 Нужда з лиця її спиває
 Росу – вже скоро й промінцю
 На нім не стане місця –
 Зморшка
 Його замінить на щоці,
 Й, на жаль, зітерти вже не можна
 Оті трагічні промінці!
 
 Зітхаю знов небезпричинно,
 Цигарку котру вже палю –
 Я жінку цю люблю злочинно
 Від неї потайки;
 Люблю
 Її невиспівану душу,
 Кринично-чисту глибину,
 І стільки літ в печалі мушу
 Свою злочинну таїну
 Оберігати…
 Обереги
 Затисли,
 Наче береги,
 Ріку жадоби і бентеги,
 Яка не виповнить луги
 Зеленим рястом, щебетанням,
 Веселим плескотом чуттів…
 
 … Я з цим катуючим коханням
 І жити вже перехотів!
 |