Щось обірвалося в серці, як на гітарі струна. Порятунку нема від лютого стогону вітру. Чорний фатум зневіри все більше мене поглина, Повертаюсь в реальність - ніби до іншого світу. Оксамитове небо не лікує втому й журбу, Височіють думки - мов осінні мідні тополі. Проводжаю тебе у строкату байдужу юрбу, - В цей брудний провінційно-нудний "мегаполіс". Ти мені відболиш, як ангіна чи інша біда І берези листок прикладу я до рани, що ниє. А залишиться що? Самотність моя золота. І глибока печаль від спогадів ніжних про Київ.
|