Звикають ночі до тривкого спокою
У спогади закутого тепла
І зашивають ламаною голкою
Дірки у пам’яті. Малюнками зі скла

Віконного повзуть у хату сумніви,
Злітаються метелики-думки
І, зупинившись прямо понад прірвою,
Витягують із безвісті роки.

Складають, ніби книги на полицю,
Чи іграшки дитячі в чорний міх…
Нанизують, як на в’язальні спиці,
Колишній біль, розчарування, сміх…

Та раптом нитку переріже криця,
Така яскрава, як найперший гріх…

03.09.12