Україна сумніша за всі моїх вірші тепер. Я, спустошений, також лежу, як моя батьківщина. Їй ще гірш, як мені. Звинувачую також себе ім’ям блудного сина. Та коли мої вірші у тюрмах співають блатні І на Раді Перунській волхви їх рокочуть мостиво, Можна вмерти спокійно і світло сьогодні мені, Мов сходити на пиво. Можна в космос втікати... А можна боротися тут – З усіма, із собою, з погодою, модою, льосом. Адже меч, а не мир, нам боги і пророки несуть. Зирять зіроньки косо. Кину виклик усім і усьому. А далі – як в сні. Головне, що у совісті меї нічна, але біла, сорочка. Що Вкраїна?.. Весь Всесвіт із серцем у цій партизанській війні. З точки виник і прагне у точку... |