Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому... Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі, То найперших із нас розіпнуть на хресті золотому, А останніх зоставлять в гарячих тунелях стволів. Тобто все тут зоставим, що в нас не в душі прижилося. Цю банальність, на жаль, перевіримо всі на собі. Довго будуть в гробах наші кості і наше волосся. Потім все пропаде, підкорившись вселенській судьбі. Навіть біль... Час великий поглине весь простір. Ні світу, ні світла... Боже мій!.. Я щасливий! Мені сорок пять. Я ще тут. Біля мене дівчата ще стогнуть на зоряних мітлах. Хоч і грошей не дуже... Та слава росте, наче ртуть. Але слава поета скандальна, болюча, колюча. Завжди платять за неї життям, забуттям на хресті... Завжди в натовпі зрадників є щось базарне і суче. Відречуться усі. Навіть ті... Навіть ті відречуться і будуть брехати у спину, Хто здавався апостолом... Так вже було. Потім скажуть: за нас він загинув, за Україну... Все одно, що там скаже якесь мурло. Баболиця печаль вже дістала мене до риги. Чую в світі себе, як у вакуумі магніт. Ну які після смерті мені подасте інтриги? Я помер – і воскрес... Мені тисячі літ. Я легенду свою напоїв і червоним, і білим. Нас, поранених, люблять дівчата і сиві вовки. А поезію пишуть усі, що кудись не добігли... По корони, а чи по пляшки. І Христос щось писав на піску... І писали про нього. І на водах писали вогнем, і мечем – по ребру... Із писанням своїм ми безтільно ідемо до Бога. Бога вдома нема. А Венера без рук. От і ходим по колу – як світло, як болі, як води – За природою, модою... Війни кругом і любов. Все це врешті – херня... Сну ми хочемо і свободи, бо... 19 черв. 12.
|