На краю пітьми ніч лежить.
Хто знав, що найліпший гріх узяти те,
що не може бути повернене із гори.
Хіба ти не бачиш, що я глуха до себе? -
Я також не можу зупинити Прометея
з другої симфонії Людвіга Ван Бет…
Нехай посміхається сонце у очі голосно.
І влягаюся і я не смію сміятися та  кричати,
коли легкий дотик пробуджує серце. . . .
Це неможливо… але ти перешкодила
насильство і цей біль дзвінком од грубощів
злих і неохайних ніжностей. Не було
гріхів, бо не було нічого… я гордий,
що розширив місто в тобі однією цукеркою.
Тобі за краще стрибнути під час пожежі
в пісню яскравих дерев.
У дзеркалі повернувся обличчям до очей,
твій погляд втомлений під великим ударом серця.
Дух кави дрейфує до затиснутого Місяця,
Освоюється на вільному задоволенні.
Викликай по мобілці збудження.
Білий сміх, яскраві плями, тіні на снігу.
Любов або чар, або отрута гаряча,
яку вживати, означає  вібрувати і завмирати
в оазисах виверження на мапу поетів.
Вивертається катастрофа без порятунку.
Висмоктана із зірки голографія решток!
Чисте дихання позаду, а тут, на краю пітьми.
щур лежить, як передчуття живої  мови.
У трьох промілях від розчиненого міста
лежить   хутір, де я прийшов до світу.
Часу не було на спокійне місце, судомить
навіть великий Дунай і не більше Ревучого Дніпра,
а тікають обидва швидше, ніж срібна стрічка Бугу.
Кинув пейзаж необережно з  рук дівчини.
У цій тиші малюються пагорби років і сюжетів.
З моєї кімнати чути музику, плюс аромат кухні,
ти знаходишся нагорі в задній частині котеджу.
Парча на шторах злизує вогнем зорі.
З мого вікна я бачу розпанаханий театр у дворі.
Білу липу, що кручена вгору, від пупка
перекошена до світла на авралах життя.
Зважився в самому акті груди  підірвати, ой, як тхне літо.
Обана, ти вся зашугана, потоплена у лоскотах,
я без тебе годував клоаки на сонці.
Це тільки пульс, як добре, демонтую тишу навколо тебе.
Спочатку  заплющую очі.  І озираю тебе розпанахану.
Потім музика вирує в мені, дихає парк в простір всесвіту.
Страшенно зростає ритм  важкого неба і ось стурбований.
Жадібна і швидка, що я не можу навіть писати вірша.
Опиняюсь охопленим рожевими гулями в отворах.
Я хотів  зупинитися, запалити лампу, і все, нерухомий.
Відкинувся головою на руді груди. Пружні ноги.
Між будинками жайворонки смокчуть черешню.
Трамваї  вібрують довгі рейки. Дихає все.
На розі церковні дзвони чекають пастуха.
Якби я міг просто торкнутися твоєї щиколотки,
і шепотіти, що над пальцями, ти  нахиляєшся ближче,
Дихання на долоні. Я зміг любов'ю до тебе
таємно радіти, хоча ти була не зовсім впевнена,
що він мав на увазі  хорошими  словами
попрямувати прямо в печінку після агонії.
Ти закохуєшся в мене від нудьги,
в цьому нічого окрім скромного занурення.
Вкотре твої щиколотки горять  і ти зітхаєш так само,
як моя мати, коли над землею спотикається,
Я спійманий і  позбавлений в одну мить,
не пручаюся в той час як велика любов
переконує твої бажання в мої.