Неначе буря краєм пронеслась - враз загуділо все і закричало: "Оле, оле!" і сонце, ніби м"яч, з свистуником виглядує з-за хмари. Країна - як безмежний стадіон, міста і села - гомінкі трибуни, наче зненацька нас взяли в полон, а ми від радощів ім"я своє забули. Шістнадцять мов ефір переповня, а прапорів - веселка віддихає! Зафутболіло, заГОЛилося щодня, і зафанатилось від зір до небокраю. Триває свято. Пристрасті ростуть, тоталізатори у ставках заблукали, синдром фіналу, наче каламуть, заповнює дороги і вокзали. Росте напруга. Хто він - чемпіон?! Очікуємо раз в чотириріччя, а відповідь шукає стадіон у кожній грі такій непересічній. Щось зміниться як взнаємо ім"я? Звичайно, ні! Та в місяць цей щасливий забулось все - і криза, і війна, і м"яч летить, неначе голуб миру. '''''''''''''''''' Лиш не забути б хто ми справді є, у ейфорії свята не зблудити, посеред мов в фінальному фойє свою уже навік не загубити. Щоби опісля не ковтати сіль, не борсатись в трясовині-болоті, не споглядати на весь світ відтіль через ту сітку в клітку на воротах. Запам"ятати ім"я тих гравців, хто не на полі грає у футбола, і суддів тих з Печерських берегів, чий арбітраж завжди на грані фола. І зрозуміти, що і в святе це, і в інші свята, що не є секретом, оті гравці замість м"яча яйце по наших нервах котять в кабінетах. Що їх вже ігнорує Вільний Світ, і свято влаштувати - цього мало, червону картку Головний Арбітр їм показав задовго до фіналу. І ми гукнем після змагання так, що й суддям відгукнеться всім немило, є у футболі недовіри знак, так зрозумілий: "Всіх гравців - на мило!"
|