Ішов собі та йшов... Старіло все. Старі слова, життя старе й бродяче, Таке старе, що вголос навіть лячно... Не скажеш, може, вітром віднесе. А десь дівча співало необачно, Над сумнівами ніч здіймала серп. Дівча тому, хто йшов, ніким було. Воно вздовж неба не шукало броду – Топило пам’ять чи губило вроду, І китиці хустини – мов крилом Одним-єдиним – загрібали воду, А місяць в річку кидався чолом. Мільярди душ і крихітних світів Пливли водою, мерехтіли тихо. Дівча ж для когось реготало, й сміх той, Немов кажан вечірній, тріпотів. Даль уляглась, туман уже не дихав, І захлинувся в чорториї спів. Старий із кладки погукав дівча... Він – просто так – воно йому не треба. Дівча ж зірвалось, й зіркою у небо – Світити звідти чи когось стрічать. І тільки хустка на воді круг себе Зав’язувала китицями гладь.
|