{Ще мить!..  Щемить...  Ще ми..  Щем.  Ще }

рвалАся Вищого душа
між забобони, перепони...
                                                             – на цім кутку рідні нема:
                                                             глухий весь кут, попри ікони!
які і вИсять по собІ,
і моляться... самі до себе...
                                                             – знесло дахИ, то просто неба;
                                                             й воно ж закрите при житті!!
а бездушевність, бездуховність,
а лантухом людськая повність...
                                                             – душа в кутку мов на цепу...
                                                             прип’яло тіло, на біду!!!