Зібрались гетьмани
усі на Січі,
триває козацькая рада,
мовчать барабани,
принишкли сичі
і коней табун на леваді.
Чекає козацтво
наказу старшин,
поважно чуби поправляє,
у воїнстві грізнім
тут кожен аршин
і всяк терпеливо чекає.

Відтерті шаблі,
в кутасах коругви,
начищені піки до блиску,
і кремінь в мушкетах
й пістолях новий -
чекає козацтво на виступ.
Щось довго гетьмани
ту раду ведуть.
А он і гінці прискакали
із старцем сліпим.
"Калнишевський прибув!" -
козацькі ряди зашептали.

Останнього кошу,
його отаман,
останній січі охоронець
вже злазив з коня,
а притихлий майдан
схилився в поважнім поклоні.
"Він має сказати" -
промовив Богдан -
"Чверть віку катований воїн.
Що скажеш нам Петре?"
"Одне лиш - пора!
Пора нам здобуть, браття, волю!"

"Ти ближче до Бога," -
Хмельницький сказав -
"ти був з нас останнім героєм.
Скажи, як позбутись
душевних тих ран,
народ як позбавити болю?"
"Донести всім правду," -
промовив Петро -
"вознести її, як клейноди,
щоби уже більше у світі ніхто
не смів їй перечить навпроти.

Щоб кожен із нас
врешті-решт зрозумів,
що вільними є тільки вільні,
хто мову свою береже
й рідний дім
і Божий лиш суд вважа чільним.
Щоб кожен із нас
себе воєм відчув,
і гордість проснулась,
і гідність.
Пора, побратими!
Хай бубни гудуть,
на Січі сьогодні опівдні!"

І стали гетьмани,
і стали полки,
і сурми весь край розбудили.
Ставай, Україно!
Ідуть козаки,
ворушаться братні могили.
Ставай, Україно!
Доволі страждать
і правду ховати в темницях,
козацького духу
вовік не здолать,
якщо він на криці іскриться!