По лабіринту втрачених надій блукала думка у панічнім герці, ганяла підземеллям диких змій і карбувала кроки стуком серця. Воно ж, як міх, стискалось, щоб вдихнуть й послати кров аортами до мозку, зібрати з вен отруйну каламуть і перетерти в нешкідливі дози. Воно, як дзвін, взивало до життя і з відголоссям у сирих печерах той стукіт безперервно наростав, у темряві шукав до правди двері. Та чи знайти серед холодних стін, що вже вгорі переросли в склепіння? Замісто сонця - вузлувата тінь, бридкі химери і слизьке каміння. Вузькі проходи східцями униз у підземелля учорашніх келій... Для Моєсея був наче каприз - шукати стежку сорок літ в пустелі. Бо кожен крок не упирався в грот, бо кожен рух не сковували стіни, і кажани не затуляли рот, на голови не сипались каміння. То хто ж нам звів цей лабіринт тортур? Хто запровадив у його капкани? Самі. Століттями за муром мур складали і блукали в них думками. Ці стіни із цеглинок забуття на згарищах Господньої любові ми будували майже вік життя на розчині брехні і лихослов"я. Самі звели цей згубний лабіринт, самі привикли по ньому блукати, і, як сліпці, шукаєм орієнт, поводирів взиваєм старшим братом. Раби рабів стежками в небуття штовхаємось і лізем на колінах і замовляєм власнеє життя таким, як ми, а з ним своє сумління. Згадати б час, що Божий Суд гряде, ще до покути щоб каміння зрушить та розвалити підземелля це, оцю тюрму гнітючу в наших душах.
|