Дзижчала, дзижчала, дзижчала,
весь день за спиною у мене,
жалила, жалила осою…  

В потилицю.
 
...Що ж, я терпів.

Бо знав - обернусь,
і ти підеш,
ти підеш та хлопнеш дверима...
І навіть,  від нас відлетиш ти
до рідного батьки-Ростова…  

От так, не промовив ні слова,  
мовчав та кивав головою...  
Здригаючись в чемнім смиренстві,  
згинав свою гордую вию,  
мовляв, ти права, дорога, і…  
Як жаль, що це сталося з нами,
а винен в тім я, я один...  

Не треба тобі до Ростова,
все правильно, правильно, мила,
шкода, що це сталося з нами...  
Так, ти пожалій, продзижчи…

А хочеш, шпуряй, що є сили,
не треба, не треба терпіти -  
чекання не лусне моє...

Повір, то не я обернуся…
Повір, то не я…
Обернуся!!!

І…  
Хрясну тебе,
…кулаком.