Тіла співпали зі світанням,
неначе випадковий збіг,
а море дихає край ніг
тривожним пінявим мовчанням
і, ставши йодисто-солоним,
крізь беріг, обрій і крізь нас
зсувається до сходу час
болючим зміщенням червоним.

Ще б‘ється маятник прибою,
та в черепичних небесах
вже скулився Чумацький Шлях
галактикою луб‘яною,
в якій не знають досі руху
орбіт і відстаней гвинти,
де, аби зрушити світи,
дзиґар душі потрібний духу.

Тік-так... Тук.. тук… До кровотечі
втелющ зіниці в телескоп,
не втрапити ізнову щоб
в прозорі лапи порожнечі,
де проти простору бажання
крізь брилу неба ніч летить
і часом кожен з нас бринить,
весь закривавлений світанням.