О, скільки є в твоїх садах байдужих! Самі прийшли чи ти їх привела? У їхніх душах не стихають стужі, Бо топчуть квіт, із коренем рвуть ружі, І рідко йдуть до твого джерела.
Чи пам’ятають стежку до криниці? Чи люблять верб і яблунь голоси? В осінню ніч, коли мені не спиться, Перлистою росинкою іскриться – Крило хвилясте русої коси.
Осяяний тобою, п’ю наснагу, І досхочу ніколи не нап’юсь. Любитиму довіку не за блага, В твоїх садах черпаю силу й звагу, – По вінця серце – переллю комусь.