Відкрив Ти небеса Своєї слави, І я стою під молодим дощем. Росте земля, ростуть дерева й трави, І я Любови не напився ще. Іду невидимий могутньою рікою, Топлю у ній – і муки, і жалі. Хлюпочуть води, той іде за мною, Хто душу не покинув у золі. А хто залишив – ні живий, ні мертвий, І, ніби робот, свій торує шлях. І що хотів би у душі зітерти? І чи хотів би, щоб воскреснув прах? Чого стоїть на березі крутому, Один, як перст, далекий від життя? І чи колись повернеться додому, Якщо прошкує сам у небуття?
|