Нікого немає... Це просто вітер. Нутро моє чує даль. Дощить – Мов насіння осінніх квітів Провіяне крізь кришталь. І пахне грибами поліська хвоя. Тихенько шумить ріка Про те, що ми знаємо тільки двоє: Я і капкан, Якого поставив час – Давній ворог – На кровного друга – Вірш. По жовтих деревах сніжок – Мов порох впаде на вогонь... І звір Моєї жаги нагуляє жиру Й засне у барлозі мрій. Танцює печаль. Сині ікла щирить. Тінь ябоука на корі. Це листя осіннє – Як в церкві гроші. Такого кольору біль і ті, Кого вже немає... Йдуть спати рожі, Подібні на всесвіти золоті. А ми з давнім другом Вжили сивуху, Збираємось в монастир, Де діти душею і сиві духом Кумири Шукають Мир. А осінь – Найкраща пора для цього: Ні жарко, ні холодно... Пекло? Рай? Душа потепліше ховає Бога, Як внука мавка стара. 30 серп. 11. |