МУЧЕНИК

Щодня вдихаю і стрічаю своє достоїнство брехні.
Увіч прицілююсь в своє каліцтво посеред карликів.
Чи здихаюсь… Немає відваги, беру силоміць, хоч хни…
До влади без правди ходив Сізіф, а я живу без власних гавриків.

Кара  – Ю!-сь! – Долілиць щось мовчу собі самому.

Від зіпсованого поневолення втілив власну ідею фікс.
Аж зіпрів без волі зоїл, аж лікті трясуться від  страху.
Влізаю до страхопуда відвертого і шарахаюсь в хату.
Білий добіла фікус зламався навпіл. На бери мій журфікс.

Лихо – Я!-ось! – Довкіл лаю співучим криком.

Розщілина сорому, бджілонько правди, розмай душу.
Гаряче божевілля ховаю в себе, п’ю навпіл  сулію.
І визволяю душу загорнену у Огієнкову Біблію.
Осмілитися мушу стати мучеником. Не пікай, я рушу.

Мука – Він!-ось! – Ніскілечки морок конання мого.

Ніде не можу перевтілитися завбільшки себе самого.
Стараюсь навпіл з її анемією божевільно усуспільнитись.
Делікатну гілляку шукаю,  водевіль відганяю від пантомімного
Боягуза,  і пригноблений  дією, стараюсь безцільно вивільнитись.

Безкрай – Ти!-ось! – В більмах ввічливий осуд.

Вранці заморожуюсь розквітлим барвінком і бачу каліку.
Вию-лию-нию-гнию,  як увімкнений окільний бездільник.
Ввечері народжуюсь  стисненим, скритним для вжитку.
Навпереміну під коліна кладу адреналіновий німфик.

Плач – Січ!-ось! – Скалічений присмерк Дніпра.

Забирає гора за долиною гніт. Губить річка уявну волю.
Голову кружить чуже воскресіння. Яке вітровіння  весни!
Дорожчає бездушно мій хліб. Дешевеньку  отримав долю.
Стовпотворіння стоїть у черзі на поклоніння хуткій  Десні.

Сміх – Дзінь!-ось! – Сім годин пішечки з чоловічищем.

Добрішає словом лихий. Це до мене. Зустрінутий в альтруїзмі.
Оцінювач розвінчує міф червінчиків, і знову совісне гризіння!
Жорстокий член партії проти мене свою жадобу сховав у ізмі.
По-зміїному сичить. І кліпає мені, свиріпому. На  невезіння.

Сила – Опа!-ось! – Ошкірився регіт від мук неспішних.

Усі вади вигадані! Розіпнуті жартами на хресті над немічними.
Життя – це заціпнути рот до безсмертя і заходити в себе.
Як не спалахувати ними, окріплими закріплювачами міцними.
На окріп’ях докорів по-звірськи розіп’ятий ірод у мене.

Віщий – Ого-го!-ось! – Голіруч берись за ярмо горішніх.

Увірваний розбудив сузір’я, і розбагатів до занепаду свого
Генералісимуса. Живе надшкір’я  порфірників пробив цвяхами.
Проколов гіганта злигодні і той розіп’явся востаннє, дихає кволо.
Безтільний хамло! Істерика з хмільними мухами-бляхами.

Самолюб – Сіянець!-ось – пітьма і старість руїн України.