Ці  ріки  не  мріють  про  море,  а  просто  течуть  собі  в  небо,
де  місяць  прозорим  човном  пірнає  у  шелесті  хвиль,
і  там,  де  стриножену  тінь  гойдають  солом’яні  стебла,
ще  спить  у  ранковому  світлі  якийсь  ясноокий  Василь,
і  зовсім  не  знає,  що  царський,
птахи  повишивані  райські
на  комірі  сірім  сорочки,
такі  голубі  голубочки,
немов  нерозбризкані  плеса.

І  ось:  Киріє  елейсон!

Ще  сонця  запечений  корж  веде  білі  хмари  у  даль
і  соняшник  мовчки-слухняно  киває  у  такт  головою,
але  обирає  з  мільйона  одного  заточена  сталь,
молитву  свою  непросту  провадить  рукою  міцною.
І  ось  –  наполохане  птаство
не  має  землі,  щоб  упасти,
висить  на  тонесенькій  шворці
і  пише  на  іншому  боці
зворотну  чиюсь  адресу,

а  там  –  Киріє  елейсон!  

Ще  музики  повне  цеберко  розхлюпує  хор  цвіркунів,
заледве  розкришує  сутінь  зачерствілий  денний  м’якуш.
І  стеляться  краплі  роси  в  заглибинах  теплих  слідів,
щоб  ніч  розливала  поволі  цю  синю  міжзоряну  туш
на  крейдяні  плечі  будинків
на  площі,  майдани  і  ринки.
І  ось  –  прояснілим  ледь  краєм
легесенько  так  ступає,
іде  по  воді.  Воскреснув.

І  хор:  «  Киріє  елейсон!»