| 1. Порожніх днів знекровлена стерня,
 Нічна самотність, довга і бездонна
 І місто, як уламок Вавилона,
 Ні світла, ані спокою. Знання
 
 Ціни і суті. Вже новий човняр
 На переплаві сивого Харона.
 Ховає очі янгол-оборонник –
 Він знає все, забув лише ім’я
 
 Цієї безнадійної відваги,
 Цього безумства, хижого як спрага,
 Що вигризає душу без упину...
 
 Кривавить ранок протягове вістря,
 Бракує слів, як іноді – повітря...
 ...Піском крізь пальці, тінню межи тіней...
 
 
 2.
 Піском крізь пальці, тінню межи тіней –
 Обіцянка, поділена на двох.
 Мені суддею станеш ти – чи Бог.
 А хто тебе судитиме віднині?
 
 Чиє прокляттям і чиє веління -
 Пізнати вічність сумніву й тривог?
 Молитись і вмирати – за обох
 В серпневім кінцесвітнім безгомінні?
 
 Ти – доля й шлях, ти – голос мого болю,
 Клену тобою і клянусь тобою,
 Ти – сутність світу на межі падіння...
 
 Не віддавай – нікому і ніколи
 Любові єретичну непокору
 Й моєї вежі ошалілі стіни...
 
 
 3.
 Моєї вежі ошалілі стіни
 І тепла кров із запахом суниць...
 Супліддя болю. Час упасти ниць.
 На білій шибі чорний профіль стигне.
 
 Холоне віск, неспокоєм достиглий,
 Гірчить вода розтерзаних криниць.
 Години - тіні непрощенних вбивць -
 Нуртують смуток у душі як в тиглі.
 
 Всміхаються насмішники-дзеркала,
 Мовчить стара потомлена Валгалла.
 ...Пророцтва і обіцянки - брехня.
 
 Це просто звичка, тиха і надсадна–
 Роз’ятрюючи сутінки і садна,
 Чекати сну. Голосить вороння.
 
 
 4.
 Чекаю сну. Голосить вороння.
 Світ збожеволів, вдягнений у зливу.
 Мій янгол-хоронитель стане зліва;
 Праворуч - ти. Предтеча порожняв
 
 Прийняв офіру і проклін прийняв,
 І непрозріння заповідь тужливу.
 Чекаю сну. Зітхає сутінь сива,
 Яку колись на себе проміняв.
 
 Солоний смуток скнітиме як рана.
 Не проща - праща зла і окаянна...
 Цілує скроню віще каменя.
 
 Принишкне дзвін, затамувавши подих,
 Не буде болю - лише тихий подив.
 І ворог мій, вірніший від коня.
 
 
 5.
 Ти - ворог мій, вірніший від коня.
 Ми разом - не до смерті, а навіки.
 Мовчання перестояного ліки.
 Холодна  кава. Скрапує броня
 
 Дощем - до щему. В лабіринті дня
 Години - звар'ятовані каліки.
 Чатують здобич тіні звіроликі...
 ...Неспокою надщерблене горня,
 
 Тепло руки і посмішка як повінь -
 Судомить губи непрощенна сповідь,
 Ти – ворог мій, та що мені до того?
 
 Серпнева ніч зім'ята наче постіль...
 …Залиш мені останній майже постріл...
 ...Ховаєш очі. Сутінки. Тривога.
 
 
 6.
 Ховаю очі. Сутінки. Тривога.
 Нікчемність слів,  розкришена у бруд.
 Ти майже Цезар, я - всього лиш Брут
 На вістрі часу, хижого і злого.
 
 А куля в небо канула полого,
 Прошила скроню, не змінивши кут.
 Не озирайся - я уже не тут.
 Стратенчі душі котяться під ноги...
 
 Останній аркуш, списаний навскіс,
 Вгрузають кроки в камінь мов у віск.
 Це місто стане нашим епілогом,
 
 Гірким, як запізніле каяття
 Коли, безжальний, мов серцебиття,
 Кошлатий острах стане у порога.
 
 
 7.
 Кошлатий острах стане у порога,
 Торкнеться гостро чорного вікна.
 ...Є голоси, які сягають дна,
 І молитви, які лякають Бога.
 
 Пройшовши крізь навали і облоги,
 Пізнавши  сутність відчаю сповна,
 Я зрозумів, що програна війна,
 Коли сурмила з сурем перемога.
 
 Руїна світу, вигадана кимось –
 Неначе сон, з якого не прокинусь
 Допоки не покличеш на ім’я.
 
 Старий годинник мружиться лукаво...
 Ще буде все – і може, навіть, слава
 А я втечу - наосліп, навмання.
 
 
 8.
 А я втечу - наосліп, навмання,
 Крізь півстоліття, пройдені за північ,
 Де у свічадах марять роси пінні
 І ліхтарі про волю й віру снять.
 
 Та затаврує смуток мов печать
 Слід Божих пальців на вологій глині.
 І голосів сріблясте павутиння
 Тремтить в мені тривогою. Не втрать,
 
 Не втрать мене – віднині і до скону!..
 Осанна осені – непрощено солона
 Кривава зірка дивиться в зеніт...
 
 Я – тінь твого несказаного слова.
 Безжальна, позасвітня і раптова...
 Почну себе з початку, ніби міт.
 
 
 9.
 Почну себе з початку, ніби міт.
 Забуду голос, імена закреслю...
 Перепишу серпневим палімпсестом
 Самотності суворий манускрипт.
 
 Та пам’ять крові, давня як санскрит,
 Пульсує в венах зоряним нашестям.
 У день останній – що й кому до честі,
 Коли криваво кришиться граніт?
 
 Сторінки зводить полум’я судома...
 Я переможу все – і навіть втому
 Допоки тліє віри самоцвіт.
 
 А десь у потойбічні сну та раю,
 Перелякавши янголині зграї,
 Далекі зорі зійдуть із орбіт.
 
 
 10.
 Далекі зорі зійдуть із орбіт
 Коли нас збрешуть – зрадою і брудом.
 Світанок, пофарбований на рудо
 І невблаганний чорно-білий світ.
 
 Ця осінь – їхня.. Тут усе як слід.
 Всі майже мудрі. І всі майже люди.
 І лише ми – вигнанці звідусюди,
 І день наш довший сотні їхніх літ.
 
 Заблукані у позасвітнім вирі,
 Живі й тривожні, тільки губи сірі
 Від попелу останньої бравади.
 
 По той бік сну, що стане нам межею,
 Програймо вдвох. Останню збережемо
 Цю кепську звичку – гарно помирати.
 
 
 11.
 Це кепська звичка - гарно помирати...
 Причал печалі, залишки води...
 Я хочу не вертатися сюди,
 Загнавши душу в слово як в лещата
 
 На роздоріжжі сутінків і зради
 Крізь брук травою проростуть сліди.
 Я хочу не вертатися сюди
 Я хочу розучитись пам'ятати
 
 Тінь доторку і ніжність безпросвітну...
 Не матиму ні почту, ані свідка,
 Лиш кане голос в темну глибочінь...
 
 Це кепська звичка - вірити у диво.
 Чатує туга невблаганна й мстива...
 Мій вороже! змовчи мене, змовчи!
 
 
 12.
 Мій вороже! змовчи мене, змовчи!
 Стерпи мене, адже бувають гірші...
 Крещендо серпня. Щонайперша тиша.
 Ми тут останні. Ти мені нічий.
 
 Зробись для мене втомою, а чи
 Приходь у сни, пронизливий і віщий.
 Всміхнись нарозтіж - слова не залишу.
 Хай тільки погляд - пострілом вночі.
 
 Хай тільки доторк - з того боку втрати...
 Мій вороже, зробись для мене катом,
 Зітни мене, але - не приручи...
 
 Ми майже вдвох у цім дев'ятім колі...
 Зробись для мене Богом а чи болем...
 ...Мене нема; я - реквієм свічі.
 
 
 13.
 Мене нема; я  - реквієм свічі.
 Я - крихта крику, вкрижена у крицю.
 Стуляє втома гаснучі зіниці...
 Прошу тебе, будь вічним і навчи
 
 Тебе забути. Вірити в дощі
 (Пекельна спрага - доля самовбивці)...
 Навчи мене молитвою зробитись
 За нас обох. І не шукай причин
 
 Для відчаю, і віри, і вітчизни...
 Вже надто пізно для труни і тризни,
 Зотлілий серпень вже не має влади
 
 В останній день, наречений початком...
 Я - реквієм. Та не свічі - лампадки,
 Що згасла - за півподиху до страти
 
 
 14.
 Я згасну – за пів подиху до страти.
 За крок до неба в золоті заграв.
 За крик до тебе. Я тебе впізнав,
 Моя спокуса і моя розплата.
 
 То є любов, любов’ю розіп’ята.
 То є безумства дикий льодостав.
 Мій вороже! Змовчи – та не злукав.
 Усі слова між „вірити” і „знати”,
 
 Усі дощі, просвітлено-пророчі
 Усі світи – лиш не дивися в очі! -
 Всі голоси, що крицею бринять...
 
 Це все твоє, мій вороже і брате.
 Мені – безжальна мов цвинтарні ґрати,
 Порожніх днів знекровлена стерня.
 
 
 15 (0).
 Порожніх днів знекровлена стерня -
 Піском між пальців, тінню межи тіней...
 Моєї вежі ошалілі стіни
 Чекають сну. Голосить вороння,
 
 Лиш ворог мій, вірніший від коня,
 Ховає очі. Сутінки. Тривога.
 Кошлатий острах стане у порога,
 Та я втечу - наосліп, навмання...
 
 Почну себе з початку, ніби міт.
 Далекі зорі зійдуть із орбіт.
 Це кепська звичка - гарно помирати...
 
 Мій вороже! змовчи мене, змовчи!
 Мене нема; я - реквієм свічі,
 Що згасла - за пів подиху до страти.
 
 
 |