Летаргічна фугетта Не виганяй мене із душі, не стирай з лиця землі, і зверни на мене очі, мені також не спиться! Я бачу далеко, і навіть бачу от гріха, і мені вже нічого не сниться. Я дарую прекрасне життя і ти з могутнім даром слова стаєш моєю лагідною собакою, І лякаєш на колінах малечу, не відрізнивши божий дар від яєчні. Я живу в бараці між мурами, на дверях висить напис «ВИБАЧТЕ ЗА НЕЗРУЧНОСТІ». А що ще просити в життя!? Як цей камінь давить душу, волос дибом стає, стид і сором, доводить до розпуки мій жир, витягує з холоду живицю мою. Камінь затянуто сірим мохом, а не зеленою колгоспною замшею, ятрить давню рану за усе, чим жив і живу на той світ і чого у чисту годину нікому не дам цей гомін. Тю-у… верещить чорним словом, виймає з мене голубчика, скоро витрясе мою душу, обіймає, і говорить потім, ти гад. Проти шерсті гладь вовчу душу. Витріщай очі на витрушену голову. Вода не освятиться без вогню, однією помстою, в якій сховали кінці хвостиків нот твого серця, розтрачуй себе на морозі золота Летаргічна Фугетта, розтоплюй лід, розтинай бісер, розрубуй вузли, розривай мені мозок, щоб я не давав волю язику.
|