Ця війна не моя. І душа моя дика не хоче, Забинтована снігом, Вертатись назад – до трави, – Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче, Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик. Скрізь голодні і злі. В них сліди від помади і крові. Знов піду проти всіх і зостанусь один на один Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим, Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин. Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого. В монастирськім готелі люблю ночувати тайком. Все одно (як не крутиш) виходить – Між чортом і Богом. Як не встрілиш у когось – То в серця свого молоко. Темний час навкруги. Я самотній, мов Місяць, під ранок. Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні. Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник, І енергія предків тремтить, як дитя у мені. Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна, Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут. Залишається туга за мною баянно-боянна. А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть... 19 трав. 11.
|