Так повільно кохаються янголи, білі лицем,
перетоплені сонцем і хіттю в знеструмлений холод.
жовті пагони фар проростають в кімнату, і кволо
світять зорі, що згасли, та досі не вірять у це.

йде під вікнами ніч,
і ховає від світла лице.

так повільно кохаються й падають, падають ще.
до землі, як до неба - дерева вимірюють відстань.
від зими до зими наливається небо над містом;
а зимою пожовкле вмирає, лишаючи щем,

що здіймається парою вгору
все вище...
і ще –

їх обійми (ти бачиш, їм заздрять. ти заздриш їм сам),
ніби пальці, що злиплись від клею, кістки, що зрослися.
тане сніг, і оплакує лід ексгумоване листя,
і дерева гойдають заграву в гілчастій колисці,
і дороги вкриває рясна ліхтарева роса...

жовте небо над містом -
це ти,
це напевно ти сам.

з неба падають янголи холоду – білі, дрібні;
роззираються хижо, чатують на вичахлий подих.
чорні зуби-будинки надкушують місяць, що сходить...

замітаючи теплих собак, що сміються вві сні,
з неба падає сніг.
з неба падає й падає сніг.