Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі. Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два... Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля, Як сивою кров’ю із пекла сміється трава. У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні, А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа. У вічності протяжно. Душно занадто в сьогодні. Та я не люблю на низеньких стояти мостах. Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний, Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу. Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи, Відкину сучасне, в якому іще не набувсь. І бомжик веселий мені усміхнеться залізно. І мармур туманний над мамою скрикне, як птах... І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне. І доля погладить мене, наче відьма кота. Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра, Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів. Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра Небо своє переплів. Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві. І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло. І падають зорі... Й висять на ялинці цукерки... І предки далекі до мене ідуть з НЛО.
|