Любко моя, заникана в чабанах! Регіт ковтнувши, видихну – чистий плач… Я б тобі залюбки написав ТаНаХ, Тільки одвіку часу нема. Пробач. Як Андрухович – в офіціоз столиць, Я затесався в кітчевий цей вокзал. Падає сніг і падає доля ниць… Ваш соціолог зве мене: «Маргінал». Я від екранних брендів втрачаю зір. Навіть не в горлі – в дупі – сидить кіно! Любко моя, здійми простирадла гір: Сині чи помаранчеві – все одно. Дай мені дім, де в кранах нема води; «Генделі» дай із заспаними меню; Площі, де між тінейджерами діди, Брешуть свою бандерівську маячню. Скільки до сонця тягнеться довгих ший, Стільки ж до ночі спиляно буде веж. В затхлих лісах пластмасових я – чужий… Втім, до смерек дороги закриті теж. От і шануйся: нігті криши на лак. Чуба масти шампунями від лупи… Любко моя, я – твій постмодерний шлак: Не переймайся. Виплюнь мене і спи. 27 лютого 2011 р.
|