В кімнаті Гретхен золоті сердечка і мапи країн, які не побачиш у моніторі, рефлектуючи, поки згущене капає за лапи, оскільки всі тутешні речі живуть в покорі. Оскільки дерево розростається, закриває всебічні плани, перетворюється на мотлох і завмирає, оскільки сонна свідомість німецької панни нічого спільного з тілом її не має, і треба ковтати голосні, коли говориш про тіні, і вдосконалювати правопис після уроків, офіціант пропонує іще мартіні, садовить Лоліту на підвіконня Набоков. Ніколи не дивись униз – там їздять спортивні кари, переганяючи з пустого в порожнє дивно, коли нічого від тебе не залишиться, крім примари – просто якась одна льодяна царівна. Будеш згадувати облесників і нізащо не здогадаєшся, хто кого перший кине, бо навкруги одні плексигласові хащі, в пластику тут прокидається щось тваринне. В пластику тут прокидається щось жіноче, щось неодмінно – вибрані твори, плями. Справді ніхто тут нікого давно не хоче, тільки данайці бавляться тут з дарами. Виблиски пам’яті іноді втраплять вдруге в коло твого незайманого ще зору, потім приносять гірку квасолі слуги, гірку квасолі бурштинову і прозору.
|