1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В заводі, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…