Не просто назад вертаюся – У - будні, яких нанизано, У – долю свою, як у тіло земне, У справи, турботи, сни… І потяг, здається, крізь сфери летить, Стрімко, і гучно, й залізно, Щоб приземлитись на кінчику Усе ще моєї весни. Вагони, вагони, вагончики, Лічені-перелічені, Всі станції – уже мічені, Й опівночі не зіб’юсь. Я повертаюсь на Київщину, А звідси – вагони зустрічні і Чіпляють залізні крила, Й на південь тримати курс. Вертаюся – прокидаюся. Із туфельок – та й у чоботи, У мінуси - після сонечка, Із балу – та й на ріллю. Пірнаю і – виринаю у Свої повсякденні клопоти, У «вірю», у «сподіваюся», «Ненавиджу» і «люблю». Крилаті мої ви потяги! Із батьківщини – як із вирію, Моєї долаєте пам`яті Невигаданий рубіж. Із вами – в часи і відстані Я радісну долю вимрію І землям цим, І щоб людям всім, І потягам, І собі. 17.01.11.
|