1.
Ні дому, ні  родини, ні дитини…
Дзвони і струни.
І – ластівки гострокрилі.
І – тисяча віршів без пуповини,
Самотні у своїй силі,
І вона – такий собі Робінзон Крузо
(В мегаполісі П’ятниць на всіх не стачить),
Зустрічає потайки правнучку Музи,
І слово в руках її скаче, як м’ячик.
І серце – як м’ячик.
Який забили
Точнісінько в груди.
Ногами, Женю!
Пиши, ти пиши, поки носять крила
І на ніч цілує блаженно Геній.
І поки блукаєш пошерхлим містом,
Вбираючи всі його листопади,
Слідом – терпляче – Янгол іскристий,
Що впасти не дав тобі,
Й сам – не падав.
  4.10.10.
2.
Тільки б з нею хто поговорив,
Як їй тут і твориться, й живеться.
Доля – перехрещення вітрів.
Дзвін – гучний, як серце.

Хто би тишу розділити міг
З нею так, як ділять кусень хліба?
В неї погляд – з тисячі доріг,
Місць з ї неба випав.

Й, поміж всіх блукаючи вітрів,
Все шука – який із них тихіший.
Саме він колись нашепотів
Перші і щасливі вірші.