...той  голос був – «Телесику, причаль!
До мого бережечка» – гірко-дзвінко
Ще кликала когось  невдатна жінка –
Ні мама, ні зміївна.
Час-коваль
Скував  їй долю – золотий дукачик
На перевіз душі – кудись туди,
Де гусеня сіреньке тихо плаче,
Грудьми припавши до грудей води.
Далеко так – ні голосу, ні твані,
Ні пристані – бо верес і печаль...
І гусенятко крилечком востаннє
Малює кола на воді – «Причаль...»
Та вже нічого. Ані вже слідочка,
Від човника, від варти комиша,
Де пам’ять – чорним вишита сорочка,
А осінь –  білим вишита душа.