На ліжку вбогому вмирає хвора мати...
Ні слова з вуст, лиш слізоньки з-під вій.
Та замість того, щоб води подати,
Кричать скажені діти славу їй.

Знов:"Слава!", знову:"Хай живе!",
Знов крикуни з високим чином
Кричать: "Свобода! Всі вперед!", але
Це - ще не Україна.

Митці співають оди їй
Бездумно, безупинно.
А я сказати хочу:"Стій!
Це - ще не Україна".

Забувши міру (як завжди),
Всі славим Батьківщину.
Спинись, народе мій, зажди,
Це - ще не Україна.

Поглянь на руки матерів,
Що весь вік гнули спини,
Поглянь на сивину батьків,
Оце, брат, Україна.

На землю згублену поглянь,
Вона ж бо лиш єдина
Пізнала стільки зневірянь...
Оце, брат, Україна.

Устань, Тарасе, подивись,
Ти вірним оком сина.
Ти це хтів бачити колись?
Чи це твоя Вкраїна,

Де брат на брата гострить ніж,
Щоб зверху сів вражина?
Чогож, Тарасе, ти мовчиш,
Чи це твоя Вкраїна?

Народе, брате, не згаси
Вогонь душі єдиний!
Старенькій неньці віднеси
І, впавши на коліна,

Моли пробачення, проси
Щоби простила сина.
Бо це, брат, Україна...
Бо це, брат, Україна!