На споді безодні, де зірки – як ікра, на планеті сто_двадцять_зет _ай_дріб _сім, служити українцю – ну просто край! Хоча непереливки тут усім. Три розпечених сонця /заходять два/, а одне – як вмонтоване у зеніт. І від цього обертом голова й сексуальні видива... неземні... Вдома діти і жінка... й коханка... дві. І від цього в грудях і в животі дві пульсуючі дірки. А в голові – кілька сот варіантів можливих дій. А під вечір /умовно/ приходить кум, із сусідньої бази /вважай – села/, то вони поспівають, поп'ють чайку, і навряд чи читатимуть – хто що склав. Бо ну що ці віршиська – космічний пил! У такому безмежжі ти завше сам. Та якби не вони, то нарід би пив, а відтак задивляється в небеса. А у тих небесах – золота байда. І немає спасіння від цих небес: кожен третій твердим /наче камінь/ став, кожен другий /до денця/ пізнав себе. У цієї розради полинний смак: це як очі_ув_очі, слова_в_слова. Це коли тебе кличуть, а ти зім'як, бо насправді ніхто /із живих/ не звав.
|