| «Мене вбивали тричі, хлопче мій.» - Казав дідусь під хатою на лаві -
 «І прапор наш (сказати не боюсь!)
 Із кулями у серце заштовхали.
 Отак й живемо разом всі літа -
 Гаряче поле і блакитне небо,
 Отож ти, внучку, не забудь бува,
 Що стяг той, наче батько він для тебе!
 Йому віддав я молоді літа,
 За нього я віддам усе на світі,
 Його хотіли в мене відібрать
 Ще в сорок першім гітлерові діти.
 Коли у Львові він їм, як пісок,
 Засипав очі, свастику закривши,
 Задумало гестапо дать урок -
 Тоді, онучку, помирав я вперше...
 
 Ми повертались з розвідки утрьох,
 (В селі насмерть скарали поліцая),
 Коли побачили (нехай боронить Бог!)
 Колони смерті і собачі зграї.
 
 У засідці засіли на болоті,
 Бо дальше було нікуди іти -
 Весь ліс заповнивсь криками німОти
 І пси на шиях рвали ланцуги.
 Прочісували кожен метер лісу,
 Ішли рядами - автоматів блиск,
 Ті сірі каски і значки еСеСу...
 Я в кулемет поставив новий диск.
 Супроти всіх, супроти всього світу
 Я там лежав й дивився у приціл,
 І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
 Оте кільце з гранати Ф-1!
 Бо прив*язав собі її на груди,
 Щоби живим не здатися в полон,
 Щоби тортури не відкрили губи
 Й не видали землянку друзів - схрон.
 Притис приклад, стулив ще більше скули
 І палець натискає на курок.
 Озвався ліс і пащою акули
 Пішов на мене...Вибух. Ніч. Морок.
 
 Та не помер тоді - контужений лежав,
 Там мене друзі потім й підібрали.
 Гранату на собі не підірвав,
 Лиш міною мене пошматувало.
 
 Вмирав удруге у Карпатах я,
 Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
 Уже закінчилась та довгая війна,
 Та нові біди навалились збоку -
 Її ще «Віслою» назвали москалі -
 Наших людей зганяли, як худобу,
 І гнали по пропаленій землі
 Через границю. Скільки то народу!
 Поляки нападали по ночах,
 Вбивали, забирали цінні речі.
 От ми й зустріли їх тоді в лісах
 І біженців закрили наші плечі.
 Їх було більше вдвоє аніж нас,
 Та ми, як леви, кидались в атаку,
 Загнали їх в якийсь лісний барак
 І там удруге став я помирати.
 Бо автоматна черга просікла,
 Пришила до похиленого дуба,
 Але й удруге, хоч уже вмирав,
 Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!
 
 Ізнову смерть розтанула в літах,
 Ізнову мене друзі врятували
 А замість мене росстріляли страх
 І більше вже його не повертали.
 
 А третій раз вмирав в своїм селі,
 Коли голодні йшли вночі за хлібом -
 Нас окружила рота москалів,
 Енкаведистів взвод ознависнілий.
 Ото востаннє, втретє помирав,
 Але й утретє не зуміли вбити.
 Навіть Сибір мене не доконав,
 Бо знав одне - я мушу, хлопче, жити!
 
 А зараз, внучку, буду  помирать
 І хочу перед смертею сказати:
 Для внуків збережи цей рідний стяг,
 Щоб й їм було що внукам розказати!»
 
 |