1 Гарячі ночі випито, як чай, покутні ранки вичахли в печаль (бо дар вогню під силу тільки феніксам), і сонця поруділу вже печать кортить зірвати – щоби швидше вересень. Це мертве літо побутових справ: оскома правил, за якими гра триває – а тобі не світять козирі. Дрібна пташина з пилу вибира шовковицю, щоб дотягти до осені… У тиші просиш гуркоту грози, у сонця – співчутливої сльози, в калюжі придорожній миєш яблуко, й ховаєш, як жало, сухий язик: отруту – злито, та джерела – зваблено. 2 Ідеш по руслу – й знаєш: не туди. Це не туман над ним, а дим, а дим – із нього і росиночки не випаде. Ніде живої вже нема води – усю давно скип’ячено і випито. Та все ж – вогонь і воду стерпів ти (тобі не дав загинути інстинкт – у небезпеці він завжди рятує нас), тепер же тільки й можеш – проректи про тіло спечене і душу струєну у неба мідну осяйну трубу до світу, що тебе уже забув, – але хіба не осягнув і досі ти, що врешті вище благо ти здобув: став непомітним, отже, став філософом? Забудь трубу – шовковицю збирай (твого труда не потребує рай, а в пеклі у пошані тільки крадене), та пам’ятай, що ти уже вмирав, об’ївшись, як дитя, земними правдами.
|