Несеться полем дикий ураган,
Знімаючи стовпи пилюки сиві,
Зриває, мов бинти із свіжих ран,
Маленькі паростки, що шойно розпустились.

Зрива дахи з немолодих будівль,
З корінням викорчовує дерева,
І не жаліє ні старців, ні вдів -
А думає лише в цю мить про себе.

Пронісся садом, розпорошив цвіт,
І з диким реготом ввірвався на подвір'я,
Перевернув з розмаху старий пліт
І заволав, дурний, на все довкілля.

Чого регочеш і чого кричиш?
Чого ти тішишся, злощасний урагане?
Ти зараз сильний й тому слабших б'єш,
А що буде як вітер перестане?

Як надоїсть йому тобі у плечі дуть
І роздувати над землею хмари?
Присядеш тихо, щоб тебе й не чуть,
А, може, десь чкурнеш за океани?

Полиш ти, божевільний, так гулять -
Ще музика не грає тобі маршу!
Творцю видніше як то розпізнать
Де справжня сила, а де згусток фальші!