Торкаються клавіш мої заворожені пальці В такому хисткому й тривожному світлі свічок. Тримаюся серцем за серце твоє, щоб не впасти В гостинну зневіру. До неї лишається крок. Відчинено в ніч від безсоння мутні очі вікон. Завмерли питанням химерні повіки портьєр. Ти знаєш ту ноту, якою завершиться відстань. Ти знаєш ту мить, кров'ю свічки наповнену вщерть. На справглих вустах прочитаєш поблідлу молитву. Я мушу піти. Тільки зараз. І лиш в нікуди. Ніч буде здригатись в обіймах прозорого вітру. Я мушу піти. Бо інакше лишусь назавжди. Зриває портьєри, задмухує свічі. В облаві Моє сонне серце за північ оцю грозову. Вже пальці не бачать, куди рятуватись від клавіш. Єдиним рятунком для них залишається звук. Він нас поєднав. Не дивись так. Я все ж відчуваю Твій вираз обличчя. Я чую, що ти не сказав. …Останньої свічки застиглі сльозинки збираю. А ти закриваєш вікно. Скоро знову гроза… |