«А хто такі, дідусю, «москалі»?» - Спитав в дитинстві я колись у діда, На пасіці сиділи ми в тіні Й дивилися як бджоли йдуть обідать. «Хороше запитання» - дід сказав - «Це, думаю, би варто відповісти. Візьми, приміром, вулик. Там "устав" Коли ставать, коли робить чи їсти. Та прилітає зовсім інший рій Й не дивиться ні на статут чи бджоли, А починає вішать тобі стрій, Якого ти й знавать не знав ніколи. І починає зразу ж тебе вчить, Що ти, мов, все чось робиш як не в нього. Хіба від того серце не болить, Не хочеться прогнати його з дому? Та він, не те що просто не іде, Він ще й тебе прогнати з дому хоче, Брехливо й вперто щось тобі плете, Що вулик той - його, і прямо в очі! Тобі аж слів не вистарчає говорить, А він уже на всенький світ волає Що брата, мов, по крові хтось гнітить Й слова при тім зовсім не вибирає. Складне то слово, внучку, я скажу. Не думай, що вся пасіка сусіда І справді так похожа «москалю» - То лишень рій, що нам міша обідать!» |