Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани? Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест. Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами, електронні хорти на сторожі забутих адрес відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність… Я тоді тризіркову твою висоту не взяла… Біла готика церкви і небо, пошите навиріст ще не раз пересниться… А нині - мала наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі на глухому піску, де зрослися дитячі сліди. Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі по скибках пізнається. Не обертайся, іди… Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина, бо зірватися – значить упасти губами на крик. Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина і на всьому, до чого торкатися звик. Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих потаємних суглобів, терпкий аромат глибини, наче перший кальян, і остання надія на видих… Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони… Снігурі - не поштові. Їм важко приносити вісті. Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши… Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто. Я тоді не взяла висоту. Бо хотілось вершин…
|