* * *

Золотава печаль починає відлунювать сріблом.
Все у вирій летить.
Зостаються дерева і ми.
Космос теж золотий і холодний, і тихий, мов риба,
Як заснулі громи.

Покотилась сльоза, наче куля, -- від болю до болю.
І космічна тоска проросла, як на рейках трава.
Наші пальці зрослись, мов у небі коріння тополі,
Мов колосся в жнива.

А коса твоя -- то переплетені струни бандури.
А душа -- наче тайна вечеря на святі життя.
Вітер листя стрясає... Уже золоті кучугури...
І ріку замело, і хрести... і путя...

Скоро корінь сльози буде видно, порізаний льодом,
Що ніжніший, ніж ніж,
І повільний, мов магма, мов маг... мов ма…
Котить сонячну диню ваш п’яний сусід із городу.
В нас городу нема.

В нас вино золоте і ворона з обличчям пророка.
Тремні квіти свічок...
І готовність іти на війну,
Де, як перша любов, нас чекає ще смерть синьоока.
То ж, як першу любов, я її не мину.

Мусить вмерти усе -- щоби потім воскреснути світло.
Правда, з теплих країв повертають не всі журавлі...

Золотава печаль починає здаватися світом,
Доки спокоєм срібним усе замете на землі.