І знову, знову, знову пустинна гроза розпускає свою вогняну квітку…  
Завжди несподівано і зненацька  це все починається.
Завжди несподівано.  
І, майже завжди, раптово.  
І це притому, що ніщо не заважає видовищу - блюдечко піску, наповнене до горизонту і куля нічного піднебесся -  ще хвилину тому були такі безтурботні.
І ти, куди не глянь, завжди, посередині цього видовища.
Грому не чутно до останньої хвилини, лише якісь лякаючі струси повітря після його гуркотіння.
Але, розуміючи, з якою швидкістю зникають зірки з піднебіння і як поводиться все живе довкола, і, в першу чергу, піщаній гадюці, ух, як ніяково їй, і вона угвинчуеться, угвинчується в глибину… Достеменно що, накриє,ох, накриє…
…І мало не здасться.
Бігти – куди – тремтіння до селезінки, падай, падай, сунь пику в пісок, адже блискавка шукає будь-який горбок, щоб гуркнути туди, спопеляючи.
Так, почалося.
Вогненні стріли все ближчі і ближчі, ось, ти вже чуєш рев небесного водопаду, це на тебе насувається стіна з води,і вихор, вихор перед цією стіною піднімає клуби піску, які у ту ж мить поглинаються з такою жадобою і жорстокістю, що ти розумієш, у цьому пеклі вижити, ну, ніяк.
І ти вже переможний, а воно грюкає і грюкає, до глухоти, ось тобі вже засипає - очі, ніс, вуха, здається, ще мить і твоє тіло закрутить над землею, а потім, як…
І…
Нічого…
Кинувши комусь іншому свою спопеляючу рукавицю, провидіння відхилює все це вліво і ледь назад, і твоя загибель рокоче в ста кроках від тебе, летить на схід, залишаючи за собою миттєві водяні буруни, які тут же зникають, зникають, зникають в тілі матінки Землі. Як і не було…

Пролинуло.

І проминуло. Як і не було…

Дихай, чоловіче, дихай…