| І чого не буває в житті… У зимову безжалісну хугу
 Крізь кватирку відчинену втік
 Невеличкий зелений папуга.
 Він усім своїм криком обрид,
 Все, що міг, у квартирі обгадив,
 Втік — і дідько його забери,
 Цього злого зеленого гада.
 
 Він щипав, не давався до рук,
 Він з аптечки висмикував вату,
 Величезну у книзі діру
 Проклював, мов не мав що клювати.
 Він був злюкою, зліше зими,
 Сам же зростом не більше курчати,
 Але втік — і помітили ми —
 Як його стало не вистачати.
 
 Нас пташине покинуло зло,
 Але поряд зі злом листом клена
 Разом з ним відлетіло тепло,
 Що трималось на крилах зелених.
 Почуття це таке непросте,
 Чорним сумом заповнює нішу
 Особистих уроків про те,
 Що стає зрозумілим пізніше.
 
 Ми йому все пробачили вмить
 І хотіли б із ним подружитись,
 Та під серцем лиш думка щемить —
 Як цю зиму йому пережити.
 Як він десь там літає, малий,
 У змаганні з зимою — хто зліший,
 Той, хто був і вреднючий, і злий,
 А тепер став для нас наймиліший.
 
 Як йому, що вже звик до тепла,
 Наодинці зі злою зимою,
 Що ручиська свої простягла
 Над птахами й собою самою?..
 Як шукати його чи слова?..
 Лиш бринить оголошенням туга:
 «Може він залетить десь до вас,
 Поверніть нам смішного папугу…»
 |